Душа і вітер
І на вітру душа тремтіла,
Вогнем мої вуста палали,
О, як кохала…! Так, як вміла,
А що до тебе, то й не знала.
Лише пірнала в твої очі,
І тембром серце наповняла,
А потім такі довгі ночі,
Я все почуте розбирала.
Так, вітер часом був холодний,
А інколи доволі ніжний,
Здалося раптом, що голодний…
Я відчувала – дивовижний.
Йому довірилась наївно,
Тихенько ластилась до шквалів,
А як не дув, дивилась гнівно,
Чого мовчиш? Чи збожеволів?!
Він позіхав так театрально,
Бувало сам собі не вірив,
Йому казала – «все нормально!
Ти не утримуй свій порив…»
Так ми і граємось з тим вітром,
Бувають бурі й повний штиль,
Нам виступає час арбітром,
І між домівок двох купа миль.
