Лив дощ...
Лив дощ, похмурий зовсім день,
Задихалось в середині серце,
Господи, а їй би в той серпень,
Де кохання цілюще джерельце.
Їй би не чути його «ти пробачиш?»,
Вуста на прощання обпік поцілунок,
Не плаче, все ж сильна, як бачиш…
І в руку поклала маленький дарунок.
Могла б перестати вірити в пустку,
Давно вже почати інакше життя,
Та знову вперто очікує звістку,
Не прагне кохання його чи каяття.
Десь сили бере безкінечні і віру,
У те, що не просто так дива чекає,
І серце віддасть лише тому тигру,
Який її душу так глибоко знає.
