Темна кімната
на двадцять третю річницю незалежності України
Мій приятель розповідав, як його в дитинстві сильно злякали і довгий час не міг він входити до темної кімнати, навіть якщо за спиною, у сусідній кімнаті, палало світло. Так тривало кілька років. Аж десь у п’ятому класі, коли батьки відмовились вмикати й вимикати світло в його кімнаті, він почав поборювати свій страх. Спочатку кулею влітав до кімнати і миттю натискав на кнопку лампи, що стояла на письмовому столі. Навчившись входити у темну кімнату, настав для нього складніший період у двобої з власними жахами – треба було нарешті навчитись вимикати світло і виходити геть. Йому це вдалося! Хоча під час перших спроб, вже стоячи на порозі темряви й світла, відчував, як холодний піт тече по спині...
Чим же лякала темна кімната мого приятеля, як лякала й лякає темрява й невідоме чимало людей на планеті?! Адже в кімнаті насправді крім його письмового столу, ліжка і шафи з книжками, нічого й нікого не було. Лякали його власні фантазії, що приховались в глибинах підсвідомості, і, за будь-яких умов, не хотіли виходити на Світ Божий. Він поборов свій переляк! Темрява лишилась, але вона відкрила йому свою таємницю!
Двадцять три роки живемо в Незалежній Україні, але й досі чимало її громадян бояться, ніби темної кімнати, незвіданого... Насамперед бояться вони української мови. Чи варто?! Адже в мові цій, як і в темній кімнаті, немає нічого страшного. Є літери, з яких складаються слова, граматичні правила, що дозволяють з цих саме слів будувати речення і цілі оповідання, що дає можливість спілкуватись і пізнавати надбання літератури, мистецтва, історичної науки саме цією (українською) мовою. Мова ж бо є невід’ємною часткою української культури. Для більшості носіїв, скажімо, російської мови втрата можливості щоденного спілкування рідною мовою асоціюється з втратою національної ідентичності. Тому у східних і південних регіонах України (не виключаючи автономну республіку Крим) чути, як гуде вітер невдоволення, вітер, що не вщухає всі роки незалежності. Вітер цей періодично (під час виборів до парламенту й виборів президентських) роздмухують певні політичні сили в надії на свою тимчасову перемогу. Сили ці залякують «темною кімнатою», де й надалі живе українська мова. І тим вона страшніша, чим голосніше й безапеляційніше змальовують сили ці образ такого собі ґвалтівника російськомовних. І звинувачують тоді владу у насильницькій („грубай” и „бєспардоннай”?!) українізації. Коли ж запропонуєш „зґвалтованим” подати заяву до суду (хоч би й суду Європейського), вони починають хутко шукати арґументи, свідків і свідчення, що будуть їх обстоювати вже не на кухні за склянкою чаю, а перед суддями. Шукають і... Вони шукають і знаходять такі факти: у школах східних регіонів збільшено кількість годин викладання української мови і літератури, відкриваються для бажаючих українські класи, на екранах телевізорів демонструють деякі передачі, фільми і рекламу українською мовою!!!
Все це „насіліє” для певної групи населення і радість для інших (які давно вже прагнуть, давно чекають на те, щоб їх нарешті зукраїнізували і вивели з «темної кімнати» зневіри, забуття й зневаги до рідної мови, культури, до самих себе, до своєї індивідуальності).
Але ж на Сході та на Півдні України „подавляюшєє бальшинство” вимагає щоб рахувались виключно з ними, з їхніми потребами й вподобаннями, з їхніми забаганками. „Подавляюшєє бальшенство”! У самому цьому вислові вже відчувається насильство – нас больше, паетаму ви далжни….І не має жодного значення над якою кількістю меншості відбулось насильство (над сотнею, десятком чи одною людиною)!
Давайте, все ж таки, припустимо, що викладання української мови в школах і вищих навчальних закладах України, програми телебачення і радіо цією мовою в українському ефірному просторі все це – насильство над певною кількістю громадян, які вважають своєю рідною мовою інші: російську, польську, німецьку, грецьку, татарську... Що можемо зробити?! Чим можемо зарадити?!
Можна, довго не думаючи, повернутись до старої системи освіти, яка існувала за останніх часів радянського союзу (знову дозволимо звільняти дітей від „фізкульт...
фізкультури та української мови, бо хворі вони, хворі!!!”). Тоді повстануть інші громадяни, які впевнено зможуть заявити, що вивчення російської, англійської, німецької мови в школі – це не менше насильство над бідними дітьми, яких треба оберігати від знань (головне – щоб шлунок був повний). Отже, ця логіка підводить нас до єдиного вірного висновку – викладання будь-якої мови у школі і у вищих учбових закладах – це є „насильство”, це є „злочин проти людини”?! Тому суди мають видати постанову про заборону викладання української та інших мов на території України. Телебачення і радіо теж мають в найкоротший термін припинити свою трансляцію, тому що для одних насильством на екрані телеприймача є українська пісня, для інших – російський шансончік у маршрутному таксі. Це рішення буде найсправедливішим у нашій державі, в якій проживають представники більше сотні різних народностей. Навіщо ж силувати себе і дітей своїх вивчаючи різні мови – краще не знати жодної!
Таким прогресивним” досвідом зможуть скористатись наші сусіди. Ось Білорусь вже зробила потужні кроки у цьому напрямку, бо практично позбавила білоруську мову права на існування навіть в межах суто Білорусі. Російська Федерація, де етнічна різнобарвність не менша ніж в Україні, також може уважно придивитись до нашого поступу і собі припинити викладання російської і, взагалі, будь-якої мови в школах, інститутах, університетах, припинити роботу телерадіостанцій, що одразу поліпшить настрій усіх громадян. Адже ніхто нікого не буде силувати до науки, адже без знання мови не можна вивчити ані математику, ані історію, ані біологію... Втім, що в тому поганого?! Жили ж колись наші предки без наук, без мови. Якось-то і ми порозуміємось.
А головна родзинка в тому, що це рішення вельми сподобається „падавляюшєму бальшенству” Сходу і Півдня України, бо це законна можливість не вчити „знавіснілу?!” українську мову, знання якої, певно, може викликати підвищення тиску, головний біль, серцеву недостатність і розлад шлунку. Саме ця остання хвороба рускаязичнава насєлєнія призвела до загибелі сотень і сотень українських громадян, в тому числі російськомовних!
